Спілкуючись із вітром
Байдужий горизонт, хоч рідний та приємний,
Сміття зігріте сонцем і теплий вітерець
Поїдені листочки схилились долі чемно
- надії на рятунок звелися нанівець.
Самотньо й безнадійно колишеться рослинка
І рученята тягне і тулиться до ніг:
«Звільнив би хто від тлі хоча би на хвилинку…»
Її я чую серцем: «мені б хто допоміг».
Мов ненаситна тля, обсіла серце туга
За милою, за лагідних очей її теплом.
В цім одинокім вітрі лиш бачу собі друга
І стати хоча б, мрію, на мить чарівником.
Навчити горизонт кохати свого гостя,
Спалити лише змахом в траві й думках сміття,
Зцілити хворий клен й потовчене колосся
І тлю страждань і туги послати в небуття.
Тоді б і ясне небо від щастя усміхалось,
І з вдячності б рослинка тулилась до руки,
Й кохана безтурботна до мене пригорталась,
Та чистими, мов сльози, лишалися думки.
Та враз підняв я погляд – лиш вітер-друг зі мною
І хворий я на смуток і серденьком поник,
Та аж ніяк не хочу миритися з журбою -
Я все-таки людина, хоча й не чарівник!
Російська