Увіковічни

"Увіковічни мене на своїх грудях смаком мого поцілунку",
Нехай нев'янучою залишиться наша постіль,
Нехай розтане вічність на місцях дотиків моїх рук,
А слабке від захвату серце не витримує пристрасті.

Не лиши цього вітряного вечора напризволяще мого подарунку,
Він втомився гинути в безодні холоду надцятий раз поспіль.
Услухайся в мого пульсу божевільно-зневолений рух,
Нехай вирветься підсвідомість з-під меж особистості.

Завмри на мить, а потім вибухом ввірвись в цей сон,
Нехай зливаються душі потоками золотистого меду,
Нехай галактиками один для одного будуть відблиски наших очей,
Щоб, тремтячими вустами торкаючись, могли щастям засяяти.

Та не розквітне між нашими тілами жоден фотон,
Не знайти більше загублену поміж зорепадів Леду,
Не ввірветься в серце експлозія терпких ночей
І залишиться самотність віч-на-віч обіймами гострими краяти.

І відходять дні за тижнями у заяложену тривогами смертність,
І губиться іскристість феєрії вражень серед сутінків, складених в вечір.
Лише яскравою кометою народиться сяюче бажання і відразу помре...
І вже з таким результатом не нестиме собою жодного значення.

І, здається, навіки стіною між душами лишиться вдавана впертість,
Та підходиш і ніжно цілуєш в щоку, поклавши руки на плечі,
І наша ніч поміж небом і землею усі сумніви несподівано зітре
Та на решту життя розтягнеться наше понадсмертне побачення.