Перечачи весні

Зривався вітер холодом по грудях,
Ховалось Сонце за шматками хмар.
Розтерся вечір по шляху, по людях,
І крихти сну Твоїх злякались чар..

Поблідлі очі бігали по стінах,
Чекали, гнались, поривали в рух.
Спідкнулись сном на кинутих руїнах...
Лише чийсь сміх крізь серце тішив слух.

Та враз з'явилась Радість, стерши холод.
Тендітна, світла, зіткана з кохань.
Повітря вбралось спокоєм навколо,
Весна згубилась в безвісті чекань.

Мінливий дощ забувся за цим Літом,
Тремтіння збігло загубивши шлях
Та знову запалало ясно: "Жити!",
Й красою розгорілось на полях.

З'явилась, вийшла в образі чіткому
Палкої віри й впевненості в дні,
Перечачи весні й здолавши втому,
Відкрилась теплим дотиком мені.

Не буде болю, вірю, більше, страху,
Не буде вже не проспаних ночей,
Важка весна в своєму зникла праху,
Будуть ще важчі, та втечуть з очей.

Просто бо Радість мила зараз поруч,
Просто не зникне, не зречеться, бо
Не зречусь я ні зранену ні хвору.
Й Вона це знає, й знає точно Бог..

Зберу я сили не лишати й дбати,
Навчусь тримати поруч і в душі.
Цей Божий дар гріхом є не тримати,
Попри цей вітер, спогади, дощі...



Y. B.