Вивернутий намертво

Біль…
Краплями дощу по скронях.
Ковтаю вітер вимитий цим плачем
Тремтячих рук за видихом погоня
Нестримний крик..! Руйнуючий, звірячий!

Насильно відстань витягнула душу
І у висках лиш залишила стукіт!
В полоні слабкості я ні на дюйм не зрушу…
Розбиті вщент об сподівання руки.

Калюжі червоніють з кожним вдихом
Зернинами асфальту у коліна
Так боляче врізаються…
Та тихо…
Так тихо, наче в скронях порожнина.

Гарячка у очах і пекло в вухах
Від тріску крапель об холодні плечі.
Зморене тіло видерте насухо
Нестерпно рве сліпим бажанням втечі.

Трощу себе об відчай ненаситно,
Випльовуючи ненависть червону.
Вп’ялась розлука в щоки непохитно
З промоченого втратами бетону.

І ось протяті болем сподівання
Усе шукають із очима сушу.
Згорає у агонії кохання,
Відколи з мене вивернули душу.