Великдень

Ясна холодна ніч… Еротичний півмісяць звабливого помаранчевого забарвлення надивовижу щедрий сьогодні на привітність. Сутінки запаморочливо окутали цей сонячний світ, наситили пилом темряви… Світлої темряви… Такої, що серденько притихає, помітивши її, працює тишком-нишком… Чи то від страху, а чи від обережності, або й просто за звичкою… Мороз, забувши про весну, також завітав до нас на свято та пощипує всім вуха своєю вермішеллю. Він ніколи не відстає просто так. Його потрібно переконливо переконати, що ти дуже зайнятий, а тепло масажує тобі щічки. Тоді до нього доходить вся аутсайдність справи і він мандрує шукати наступного новозакип’яченого та трохи необачного шукача вантажу своїм органам сприймання радіо.

Дорога. Нагадує падіння. Кудись глибоко-глибоко і надиво рівномірно та м’яко. На світіння фар уваги не звертаєш. Це нудно. Це обов’язок особи за кермом. Сам поринаєш у динамічно мінливі та ледве видимі силуети сторожів вулиць, котрі гордо йменують себе каштанами. Коли-не-коли вискакують ліхтарі, додаючи в цю готику іскорку сучасності, нагадуючи про ясну відсутність сну у дану мить та невмируще існування світла. І тільки зорі маяками демонструють нам береги та орієнтири і ні за який хабар не покидають своїх постів, хіба посмертно, зберігаючи всесвітню гармонію, неординарність і крижані уламки постійності.

На дні провалля не менш екзотичне меню. Напівзалишений у живих костел, маринований у руїнах, приправлений битвами, емоціями, зачарованими поглядами, акуратно понадрізуваний розпеченим плином часу, посипаний променями флуоресцентного ліхтарика, котрі розтають на таці під назвою небо. Небо тих самих сутінків, глибоко-синє, темно-п’янке та трохи божевільне. Гілочки «петрушки» додавали йому ще більш екстравагантних відтінків, приманюючи привидів та сни. Навпроти вже далеко не одну годину красується церква. Солідна синява дзвінниці та вогні свічок навколо, десертовані розмаїттям поглядів та посмішок, напували загальну картину романтичністю, епатажністю та неодмінно душевним спокоєм і натхненням. Знайомі оченята все бігали куточками натовпу, метушились, та ледь помітно виказували радість. Вуста оточуючих теж не соромились, зігріваючи атмосферу теплом свята. Дзвін пірнав глибоко у серце та залишав там автограф… Сміливо, розкуто, аніскілечки не боячись осуду чи відповідальності за правопорушення. Довершеністю добивало поєднання жіночого співу та милозвучно-хаотичного перемовляння соціуму…

Раптом до моїх очей потрапляє куля ЇЇ виду. Куля зразка АК-74, котра попутно пропалює у серці чергову дірку. ЇЇ увіковічнений пам’яттю жест підриває ритм дихання. Хочеться лиш сповільнення детонатору часу, але бажання, хоч і настільки сильні, щоб здійматись у небо, не готові ще до подолання озонового шару. Знаю, що ніколи не  буду з НЕЮ, але водночас нізащо не зумію дістати мирний контракт на цій війні…
Місяць вже винирнув із апельсиноподібності. Та сірів небосхилом, пісвічуючи шлях. Вдома чекає любов, турбота та волохата собака. Люблю такі ночі. Вони сприяють поліпшенню сезонної релаксації моєї душі та просто бадьорять кохання… Спасибі за все…