Жив отак собі. Помаленьку в селі, а точніше - селищі. Людей в нас тисячі дві... Містечко досить мальовниче, тихе. Хіба з півночі доноситься гул потягів, а з півдня ненав"язливий шум автостради. Мене закинуло на північ...
Тут тихо в час відсутності цих гнітителів беззвучності… Прямо підеш (на північ), поле знайдеш... На північному заході лісок... Досить немаленький... Недалеко на північний схід є, навіть, кілька ставочків з тихими зажуреними вербичками. А потім і рівчак - продовження річки Кезювки. Ми ще на уроці англійської мови жартували: "Lukiv stand on the river Kezyuvka", а там і кілька хуторів недалечко.. В ті краї ми ще до першого правління пана Януковича частенько ходили пасти корівок. Потім молоко подешевшало і люди з невигоди почали худоби позбуватись. Так, потроху, стало в нас в череді 14 голів, а щодва тижні пасти якось не надто хотілось, то і ми лишились корівки. А красива була... Найкрасивіша в стаді...
Водойм в нас, дійсно, вистачає. Кілометр на захід ще один ставочок. Більш популяризований. Звуть його Білицькою ямою, через розташування та належання селу Біличі. Там ми найчастіше приймаємо літні водні процедури. Він вигідний, бо неглибокий і тому теплий… Та водичка м'якенька та ніжна. А ще ми останнім часом, бувало, ходили від нього додому через садок, який розташований за Біличами.. Та насолоджувались соковитими яблуками… Я і сам не раз проходив повз той садок. А ще частіше бігав. Просто прогулятись. Пройтись по високій траві. З'їсти смачну паперівку, мріючи про шось чудове та милуючись яблуньками, помандрувати далі. Та й продовжував свою пробіжку до лісу. Він був кілометрів за п'ять від нас, однак кожна наша зустріч була казкою… Я ніколи не жалів, що пробігав там знову та знову, хоч і по тих самих дорогах. Я діставав телефон і фотографував. Хотів увіковічнити ці частинки дива. Хотів взяти їх з собою. Хотів примножити їх для світу… Хай їх побачить ще хтось. Хай відчує те, що відчував тоді я, бо це чудово… Я дивився і подих мій завмирав, Зір мій приковувався ніжними путами до незабутніх краєидів, пейзажів, які не створить жоден художник… Не передасть ніяка фарба так детально, як це зробив Бог. В такі моменти ні хвилечки не сумніваєшся в його існуванні. Адже звідки тоді з'явився такий чудовий світ у всій його красі та гармонії? Що ще як не вища сила?. Все в світі ідеальне. Прекрасно вписане в загальний нескінченний потік нашого буття. І воно так просто не виникне… Не створиться з допомогою якогось великого вибуху, чи ще якихось викидів фантазії та теорії припушень… Занурюючись все далі я дужче й дужче закохувався в цю красу. Дякував Господу за можливість її помічати, почував себе вільним від сірости буденного життя, земних проблем, переживань. Кожна наступна картинка викликала все нові хвилі захвату.«Яка краса! Потрібно навідуватись сюди частіше», - думав я собі.
А ліс собі стояв. Невимушено вабив своєю величчю, кожне деревце, наче окутане якоюсь магією, співало, тихеньким шепотом згадувало минулі відрізочки життя. Ніжно шелестівши, розповідало молоденькій ще травичці, про заморські краї, про дивні чудеса, які творяться там, куди сокіл не догледить і зайчик не добіжить. А травичка уважно слухає, часто піддакуючи в такт із кронами, створюючи відчуття того, що ліс і справді живе, живе як і ми: в метушні, проте не дивлячись на все це, в неймовірній гармонії. Раптом моя рука зустрічається з віточками берези. Я легенко торкаюсь пальцями листочків, а вони привітно відгукуються до мене, бажають гарного дня та ще кращого відпочинку… Вони такі ніжні. Вони завди були такими. Наче леді, вони ніколи не образять, ніколи не проганятимуть тебе, не відчуватимуть гніву, а лише безмірну любов до всього, що їх оточує. Їх так виховали старі, мудрі сосни. Одні з небагатьох дерев, яким дозволено користуватись парфумами, тому їх чуєш ще здалеку, цей чудовий аромат хвойного лісу, який змушує легені зупинятись, щоб запам'ятати це диво, затримати його в собі, зафіксувати як можна довше… Він завжди асоціюється в них з очищенням, наповненням найріднішим у світі повітрям і вони тянуться з ним високо-високо, прагнучи перевершити своїх колег і подарувати більше сонця своїм гілочкам, надати їм життєвої наснаги та величних зеленуватих барв.
Ось на самотній дуб присіла пташечка. Оглянулась направо-наліво, ніби вітаючи гостей согоднішнього концерту, так милих для ока природженого артиста люблячих слухачів, завела пісеньку. Десь з поміж берізок її підтримав ще один співак, а потім і зозулька завела свою звукоімітацію серцебиття. Серця люблячого, яке спокійно, легко, наче милуючись своїм коханням, вибиває звичайні ритми життя, пульс, який підтримує процес самого народження. І ллється піснею магія цього чарівного хору, ненавмисне змушуючи затихнути маленьку ожинку, кокетливий мох… Навіть, комарі починають повільніше махати крильцями, щоб краще її чути… Мені не вірилось, що я досі на Землі, здавалось, що десь випадково пройшов через міжпросторовий портал та потрапив до цього приголомшливого світу в якому, навіть, музика істотно видозмінена, більш змістовно викладена. Це була музика тиші. Музика подорожі росинки самотнім листочком чорниці, музика росту чарівної анемони, яка з подругами створює біло-зелений килим, приваблюючи бджілок, мушок провести у ньому якомога більше часу, отримати заслужену мить відпочинку... Музика весни… Під ці чарівні звуки з'являються на світ молоденькі листочки, вилазять поспавши комашки, народжується ліс.
Я пробігаю далі, минаю останнє деревце і переді мною розтилається шматочок поля з поодинокими молоденькими сосонками, що мов вартові поставали над дорогою і вірно несуть свою службу. Мене переповнюють почуття. Це не кохання, це ще щось, не менш величне, не менш схильне до неба, яке зараз вкрите безліччю пухнастих хмаринок, що хаотично-направленим рухом творять все нові варіанти свого розташування. Я ловлю частинку цього дійства пам'яттю свого телефону і продовжую далі свій активний відпочинок.
От річок в нашій окрузі немає. Кезювка не рахується, бо вона практично рів та не має течії. Тож бачити Стир мандруючи до дідуся було для мене екзотикою. А подорож до Карпат навіки залишила в серці теплий спомин.
Наліво, далі туди, де закінчується вулиця в нас з-покон-віків, тобто ще задовго до мого народження росла посадка з ліщини. Там ми з друзями часто вбивали час, будуючи хатки з молоденьких гіллячок, граючи різноманітні стрілялки, хованки та інші квестподібні дітища нашої фантазії. На південь від посадки, через город ми влаштували собі футбольне поле. Трохи горбисте, хоча, навіть, далеко не трохи, бо м'яч як котився мав власну думку і міг спокійнісінько обминати ворота.
Отут я і пробайдикував більшу частину свого життя. Тут завжди буде літати моя душа, і саме це я називаю Рідним краєм…
Російська