Автобіографічне

Тиха ніч. М’які сірі сутінки і дощ. Кращий друг вітру. Та сьогодні, мабуть, другий побіг десь по справах, лишивши свого побратима на одинці з ніченькою. Дощ спокійний. За відсутності того збурювача повітря він не показує своїх емоцій. Просто відпочиває, схиливши голову на груди ночі та вигадуючи нові забавки.

Неподалік від них, розтинаючи темряву, самотньо думав ліхтарик. У симбіозі з цим мрійливим дощиком він виглядає, наче промінь, що торкнувшись землі розсипався на безліч дрібненьких частиночок, які хтось чарівною музикою підняв у повітря та змусив невпинно танцювати… Цілу ніч. Вони то кружляють десь на рівні очей, то опускаються назад на холодний бетон.

Важко відірвати від цього погляд. Напевно, старий пес бродяга теж такої ж думки. Бідолашний не знайшов собі іншого притулку як під шматком жесті, кимось спертим до мрійливого світлостворювача.  Ніс у собаки періодично вивергав клубочки теплого повітря, а шерсть ще до приходу сюди згуртувалася у гарнізони, роблячи песика схожим на дикобраза.

Він усвідомлює, що не один. Що з ним ніч, доля і цей дощик, який не надто приємний у грудні. Багато хто його кинув… Навіть сірий бетон не демонстрував відвертого бажання його зігріти. Одна лиш подруга вік йому не зраджує. Це віра. Віра у відсутність самотності, віра в щастя, віра в посмішки оточуючих, хай зайнятих власними турботами, хай минаючих бідолаху, не помітивши, але щасливих. Він навчився живитись цією радістю, наповнювати нею артерії та душу і тому прожив трішки довше за своїх братів.

Дощик дочекався свого друга та помандрував далі, залишивши тільки настирливі капання зі стріх у пам’ять про себе.   Ніч теж передала вахту ранку та пішла на заслужений відпочинок.
 
А песик усе відпочивав, пригорнувши до себе віру та невпинно вивергаючи чорним носом клубочки теплого повітря.